Зовсім недавно писав про цей львівський храм.

Львів важко уявити без собору Божого Тіла зведеного колись для монастиря ордену домініканців.

Місто Винники, яке сьогодні територіально належить до Львівської міської ради, відомі з 1352 року.

Побіжний погляд робив для мене Львів якимось одноманітним. Вузенькі вулички, закуті в похмуру громаду кам’яниць, видавалися якимись сірими і однотипними, хоча від цього не менш цікавими. Але то був лише побіжний юнацький погляд. Нині я бачу, що в цьому місті архітектурні стилі сплелись як ніде більше в Україні. Немає тут улюбленого мною мазепинського бароко, але ж є будівлі, зведені у чудернацьких, як для мешканця Наддніпрянщини, європейських стилях. Наприклад, колишній костьол Заручин Пресвятої Діви Марії та Святого Йосифа (нині церква Святої Трійці).

В перші відвідини Львова якось не звертаєш на це уваги. Похмура велич львівських храмів та кам'яниць забирає всю увагу на себе. Але коли ти у Львові вже n-й раз - вони вже не можуть сховатися за архітектурними атракціями. То тут, то там починають з'являтися баришні топлес, або й зовсім без одягу (чесно, це не викрути моєї уяви). Они идут, они повсюду!!! На дахах, на фронтонах, на стінах, на площах, на карнизах. Нехай і античні героїні... Видно слабинка була у поляків перед оголеним жіночим тілом, втіленим у камені (чи гіпсі, чи цементі).

Нині це храм Христа Спасителя Християн Віри Євангельської (ця ж протестантська громада займає нині львівський костьол Святого Мартина). Розташований він по вулиці Пекарській під номером 59. Симпатична будівля, хоча й не зовсім шедевр, особливо для Львова. Крім неороманської вежі-дзвіниці нічого особливого. Але більше зацікавила мене не сама будівля, а те що було в ній раніше. Костьол і монастир отців ордену змертвихвстанців (спрощено їх називають воскресинами). Це ж треба – змертвихвстанці (це ж як це російською – восставшиеизмертвых).

Перейти до:      Частина ІІ             Частина ІІІ Впорядковано Олегом Годиною за матеріалами:

Перший раз я бачив музей-аптеку у Львові ще за совєтів. Але тоді вона мені не здалася цікавою. Чи то не було, що дивитися, чи просто тоді нам її не показали.У будь-якому разі під час наступних відвідин Львова не дуже хотілось туди йти. Аж оце поїхав у товаристві з працівниками галузі охорони здоров’я. Тут хоч-не-хоч, а музей відвідати прийшлося. Та я і не шкодую.

Вперше я потрапив до Вірменського собору з вулиці Краківської. Смішно вийшло – люди з вулиці заходили і виходили в якусь браму, як мені здалося, прямо в одному із будинків, а я стояв і чекав свою половинку на виході із кафе. «Звідки вони виходять?» - крутилося в голові. Ось так і пішов за людьми. І відкрив для себе ще одну грань Львова – вірменську. Чесно – був трохи шокований новою для себе культурою.