Борщівський район

Візит до Мельниці-Подільської був незапланованим. Сюди ми попали випадково, намагаючись знайти дорогу від Кудринців до Збручанського. Тому й не присвячували багато часу огляду місцевих пам’яток, обмежившись п’ятихвилинної зупинкою в центрі містечка. Але, оскільки все ж таки ми попали сюди і зробили декілька фотографій, то дуже коротко розповім вам про Мельницю.  

Гермаківка – більше для любителів природи, ніж старовини. Відоме з 1641 року, село знамените, передусім, одним з найвідоміших дендропарків на Тернопіллі. Початок йому поклав ще за австрійських часів власник маєтку в Гермаківці граф Блюхер де Вальштадт. З різних кінців світу він завіз у подільське село більше 330 видів дерев і чагарників. На площі 56 га проростають представники з Сибіру, Африки, Індії.

Село Кривче (Борщівський р-н) лежить на крутих схилах річки Циганки на старовинному шляху з Борщова до Мельниці, і далі до Кам’янця. Деякі джерела повідомляють про стару назву Оплакана (О.Мацюк) і Красногора (В.Мороз), та назва поселення, певне, походить від крутих звивистих поворотів, які утворював старий гостинець (шлях). Такі звивини були обумовлені, перш за все, рельєфом місцевості.

Цілком логічно, що майже усі, хто вперше чує про Борщів, асоціює його назву зі традиційним українським першим блюдом. І дійсно, одна з легенд розповідає про те, як мешканці міста в часи татарських набігів втопили татарина в казані з борщем. Та скоріш за все, назва поселення походить від трави «борщівник», листя і стеблі якої як приправу вживають до багатьох блюд: зелених борщів, юшок, щів, салатів тощо.

Монастирок – маленьке село в Борщівському районі (0,6 тис. мешканців) на березі Серету в 6 кілометрах від Більче-Золотого. За радянських часів воно носило назву Міжгір’я. Сюди немає нормальної дороги. Немає, напевне, і автобусного сполучення. Але попасти сюди хоча б раз в житті обов’язково треба. Це – одне з наймальовничіших місць Тернопілля наряду з Червоногрудом і збручанським каньйоном.

Ви не оминете Глибочок, якщо будете прямувати до Більче-Золотого та Монастирку. Перша письмова згадка про село, що лежіть на березі Драпани, притоку річки Нічлави, відноситься до 1469 року. На території сільради відкриті археологічні пам’ятки палеоліту, поселення трипільської, черняхівської та давньоруської культур та поховання скіфськї доби на полі «Попові долини».

Перші укріплення в Скалі виникли ще в ранньослов’янські часи і являли собою дерев’яно-земляне городище. Дерев’яний замок, скоріш за все, був спалений татаро-монголами. На його місці у 1370-х роках князі Коріатовичі, які володіли Поділлям з 1331 року, збудували кам’яну фортецю. В той час Скала-над-Збручем наряду з Кам’янцем, Червоногрудом, Бакотою та Брацлавом вважалася одним з найбільших і найкраще укріплених міст Поділля.

Остання, третя частина розповіді про Скалу, насправді, зроблена для гурманів. Ні, містечко дійсно закохує в себе. Не дарма ж я знову спеціально поїхав до Скали-Подільської вже за 4 місяці після попереднього візиту. Але ж розумію, що моє захоплення навряд чи розділять багато читачів. В містечку, звичайно, залишилося багато архітектурних пам’яток австрійської доби. Тільки от виглядає більшість з них, м’яко кажучи, не презентабельно.

В Дубівку ми попали випадково, коли шукали виїзд на трасу від костельчика в Бурдяківцях. Дорогу так і не знайшли, за те опинилися в крихітному селі з населенням всього в 94 особи. Єдина пам’ятка села – однокупольна дерев’яна церква Св. Симеона Стовпника. Храм споруджено у XVII – XVIII століття, а в 1909 році перевезено з села Цигани, що розташоване неподалеку, до Дубівки. Бабинець та вівтарна частина вкриті двосхилим наметовим дахом, над навою підвищується четверик, що переходить у восьмерик, з куполом.